Новини

Жодного дня без хліба. Інтерв’ю з працівником «Вінницяхліб»

Наш співрозмовник – Мазуренко Анатолій Григорович, головний енергетик підприємства «Вінницяхліб», на якому працює вже 41 рік. Свою трудову діяльність працівник починав ще у далекому 1975 році тісторобом. В різні роки на заводі працювали дружина, син і невістка головного енергетика.

Галузь підтримували скеруваннями…

- Коли працівник хотів влаштуватись на завод - спершу було скерування, причому на роботу, яку нерідко вважали важкою і виснажливою. Бажання щось змінити у житті спонукало мене вступити до інституту. Так я здобув спеціальність інженера-електрика. Але ще під час навчання, на 3 курсі інституту, мене призначили на посаду головного енергетика.  Я пішов, бо більше нікому було йти. Але мене мотивувало те, що я ніколи не боявся труднощів, навпаки, вважаю, що де важче, там і цікавіше. Сьогодні бракує такого виклику в очах молоді, коли вони приходять до нас на завод. Ми їх навчаємо, радимо вступати до вищих навчальних закладів, читати літературу за спеціальністю, щоб розвиватися. Але сучасних молодих людей часто лякає відповідальність. Мій старт був іншим.

Від монополіста до жорсткої конкуренції

- Пригадую, у 80-х роках на заводі ми проводили масштабну модернізацію, передбачену забезпечити регіон достатньою кількістю хліба – місто росло і вимагало все більше хліба. Поки ми автоматизовували цехи, виробничі лінії  працювали цілодобово. Тоді всі державні заводи були монополістами у своїх регіонах, це стосувалось і хлібопекарської галузі. А от у 90-х роках настала скрута. Заводам не вистачало коштів, щоб закуповувати борошно, і почався дефіцит хліба. На його хвилі стали з’являтись приватні пекарні. Я пригадую цей період як період «юпі» – людям подобалось, що з`являється багато нового, але про його склад та користь тоді мало хто замислювався. Перед хлібозаводами постало завдання конкурувати не лише за якістю, але й ціною. І натуральному заводському продукту стало складно. Тоді закрилось багато заводів. І це велике досягнення, що в такому нестабільному економічному становищі хлібозавод вистояв і навчився ефективності швидше за інших. У 2000-х роках з приходом інвестицій від «Хлібпрому» вдалось стабілізувати ситуацію з сировиною, обладнанням, і разом з цим зберегти технології виробництва, рецептури. А у 2012 році ми вже вчилися працювати з одним з найкращих у світі німецьким обладнанням – лінією з виробництва батонів. Вузли м’якої дії та інтенсивного замісу зробили цей продукт найкращим, таким, який з кожним днем завойовує все більше прихильників серед вінничан.

Їсти, не можна відмовитись

- На заводі разом зі мною працювала дружина, син і невістка. У кожного трудова діяльність склалась по-своєму. Але що залишилось від роботи на «Вінницяхліб» – це традиція «без хліба – жодного дня». За чотири десятки років ти вивчаєш увесь процес зсередини і вже точно знаєш, що цей продукт можна радити внукам. Я та родина бували не на одній пекарні за своє життя, і зі своїм вибором визначилися. Важливо – щоб справжнє, натуральне. А моя родина, повірте, – суворі критики.